Перед вчорашньою поїздкою до Києва я обіцяла (і не лише собі), що змінюся. А за тиждень до того одній Людині, що, врешті-решт, візьмуся за цей блог, за умови, що Вона його буде читати☺❤Ну що ж, обіцяла - маю виконати. І як віруюча людина, розумію, що справу потрібно починати зі звернення до Бога. Тому перший авторський запис присвячується поїздці на Хресну Ходу 2017, візиту до Києво-Печерскої Лаври та Голосієво.
ЛАВРА
А кількачасовий сон в автобусі під запис Псалтиру - цілком повноцінний. Тому, опинившись на площу перед воротами Лаври, відчуття недосипу майже не було. Сонце вже давно встало, але встигло позолотити лише куполи та дерева. На душі - одночасно радісно і тривожно. Невже ця мрія, нарешті, збудеться, і я зможу поклонитися найдревнішим стінам і святим мощам? Невже і мене Господь сподобить пройти цей шлях паломництва, який колись вважався найголовнішим для віруючих Русі - відвідати Лавру?
Перші кроки - й одразу ж захват. Описувати відчуття - не має сенсу, це потрібно відчувати. Але приблизно можна вкластися в одну думку, яку я одразу ж висловила голові нашої групи, о. Олександру:"Все, маємо сюди приїхати хоча б на кілька днів. Побачити захід сонця, відвідати служби, а на ранок - зустріти схід, спуститися в Печери, а потім просто погуляти по території".
Тут навіть повітря інше, постійно себе відчуваєш у центрі чогось важливого, хоча й невидимого. То - молитва, боагодать Господня, що не припиняється тут століттями.
Далі все - як у сні, який навіть не сподіваєшся побачити: Дальні та Ближні Печери, Трапезний храм з 11 чудотворними іконами з усієї країни, що прибули сюди саме на честь Хресної Ходи. І до мощей, і до ікон Господь сподобив прикластись, прикласти заздалегідь заготовлені іконки - потрібно ж привезти благословіння в Єлисаветград, знайомим та рідним. Відчуття путаються, хвилювання змінюється радістю і сльозами, потім знову - така радість вливається в серце, що й описати важко.
ХРЕСНА ХОДА
Київ вражає. Ще й сьогодні - коли приєднуєшся до десятків тисяч братів та сестер у Христі. Ні кількагодинне стояння, ні задуха перед дощем, ні інші обставини не здатні перекрити основне відчуття - "Слава Тобі, Боже!". За все - за день, за повітря, за тих, хто мене оточує, і за Тих, хто залишився вдома, але тут, в моєму серці і молитовних спогадах. Молебень, співання молитов під час повільного підйому з Гірки, потім шлях до Лаври... Втома трохи дає про себе знати, але найголовніше зараз - молитися. Тут і Ангели, і сама Богородиця, і Господь - поряд. Вони мають почути, мають побачити, що терзає серце, мають змилосердитися... Вірю, БОЖЕ, поможи моєму невір"ю...
ГОЛОСІЄВО
Матінка Аліпія... як багато я про Тебе чула, як мало сама знаю, і ось вперше у Твоєму храмі, біля Твоєї могилки. Записка давно в руках, але Ти, як і Господь, вже все знаєш. І знову якась тривога, сумніви, і тут же - радість, хвилювання, і в голові - "Збулося!" Слава Богу, за всіх вийшло подати записки, попросити особисто, а в Євангелії ж сказано: "Не залишається у Бога безсильним жодне слово".
Китаєва Пустинь. Найкоротше паломництво, бо вже пізно, братія вечеряє у трапезній. Приклалися до могил, подякували Богу - і назад.
Такий короткий і водночас довгий день, стільки вражень. Ми їдемо в автобусі у справжній дощовій стіні, а душа ще блукає лабіринтами Печер, спускається до спуду матушки Аліпії та приклоняється чолом до холодного каменю, біжить до храму під дзвін до Всенощної...
Читаємо акафіст, інколи зупиняємося, небо вже розвиднилося. Душно, хочеться спати, але понад усе - впевненість, що молитви почуті, що звершиться чудо і серце заспокоїться.
.....
Ранок похмурий, ноги гудуть, на душі знов хвилювання, але ...терпіння, віра і ЛЮБОВ творять дива, бо це і є - Бог. І це - найважливіше, що потрібно зараз усвідомити.
Я знаю, що Рай є, я побувала в його притворі. І дасть Бог, ще побуду, адже на ВСЕ ЙОГО ВОЛЯ...Все інше - суєта, яка все одно колись перетвориться у спокій
