Оглядаючись на свято Стрітення

В чому сенс життя? Намагаючись відповісти на це питання, можна написати томи книг, але остаточно вірної відповіді так і не дати. Але для себе я давно зробила висновок, що найчастіше люди помиляються, обираючи орієнтиром речі, які можуть бути сенсом хіба що кілька днів, місяців чи років, але не всього життя. Може, тому у погоні за власним щастям ми його так і не відчуваємо?

 Кілька днів тому відзначали свято Стрітення Господнього. В народі - зустріч зими та літа, в розумінні Церкви - зустріч Старого та Нового Заповітів. Новий - Христос та Богородиця, Старий - старець Симеон та Пророчиця Анна. Одразу обмовлюсь, що це одна із моїх улюблених святих - через іменний зв'язок і те, що саме її образок був одним із перших, що у мене з'явився. 

У більшості проповідей на цей день згадується більше постать старця Симеона, якого ще назвали Богоприємцем, оскільки саме йому випало прожити наддовге життя, аби на власні очі побачити Спасіння Світу.

Але в  Євангелії досить вичерпно розповідається про життя Пророчиці Анни - рано овдовівши і не маючи дітей, весь свій час вона проводила у молитвах та служінні у Божому храмі. Немає деталей щодо того, якою була її словесна реакція на цю Зустріч з Живим Богом, але очевидно, що всі ці роки вона теж жила заради цього Стрітення.

Виходить, не завжди покликання і щастя жінки полягає у сімейному житті і материнстві, а саме життя, яким би довгим і важким воно не було, варто прожити для свого власного Стрітення, тобто зустрічі з Богом.

Один момент - дві зустрічі - море емоцій і слава Богу!

Цю публікацію я планувала ще з весни, коли закінчився 7 сезон проекту "Голос країни", а потім ще двічі хотіла написати з доповненням. Очевидно, так було потрібно, щоб кілька окремих пазлів склалися в цілісну і досить цікаву картину знайомства - з талановитим співаком, священиком від Бога і просто чудовою людиною - о.Олександром (Клименко). А зараз просто маю написати - тим паче, що нещодавно виповнився рік від тієї знакової події. 

Священиків на екрані сьогодні можна побачити не так вже й рідко, але не у розважальному шоу. Хоча "Голосу" варто віддати належне - на сцену дійсно виходять, без винятку, талановиті люди, на відміну від інших подібних програм, де можна побачити тих, кому просто хочеться "засвітитися" на екрані, а з чим - не має значення. Та все ж бачити священика на такій сцені - мінімум незвичайно. А далі - просто шок у гарному сенсі цього слова.

Сильний голос, змістовна пісня (зараз таких все менше), мурахи по шкірі і яскрава реакція суддів - відео з першим виступом можна переглядати безкінечно. Далі - більше, тому що відповіді на дещо "колючі" питання були осмисленими і явно сподобалися аудиторії - перед усіма був уже не просто співак, а священик - таким, яким він має бути - простим і тим, хто несе світло Боже з будь-якого місця, де він знаходиться.

Наступні випуски - все більше і більше. Особливо зачепили "Мить" і "Достойно єсть" грецькою - до речі, що викликала у суддів найбільшу критику. Так, ворог не дрімає ніколи... 

Суперфінал дивилася у повторі, тому про перемогу дізналася вже постфактум. Але за весь цей час склалося враження, що знаєш отця Олександра навіть не перший рік, наскільки життєва позиція і посил через пісні були близькими... 

Здавалося б, історія закінчилася разом з проектом, залишивши по собі відео виступів і яскраві враження, але Божі дороги несповідимі...

18 травня, молитовне стояння під Радою у Києві. І ось серед багатьох незнайомих облич священиків помічаємо "зірку екрану" - поряд, у натовпі віруючих і духовенства. Підходимо, вітаємося, фото напам'ять....Відчуття двоякі: з одного боку, перед нами - уже відома людина, з іншої - священик, скромність якого читається у кожному погляді. Але не сказати хоча б "Спасибі" за "Голос" я не могла.

І тут - цікавий момент. Подруга Катеринка, матушка, людина творча і більш смілива - просить благословіння "на народженні хлопчика". Зміст короткої розмови з о.Олександром - на все воля Божа, не варто просити чогось (чи когось) конкретного. Тепло попрощалися, і ще перебуваючи під враженням від такої зустрічі повертаємося.. Ще довго по приїзду передивляємося фото і згадуємо пережите.

...За вікном - сніг, у рідному місті Єлисаветград. Вечір неділі, що закінчує Святки. Ми у філармонії, а на сцені - "давній знайомий" - отець Олександр. Прекрасні слова, і знову Голос - знайомий, але тепер - наживо. Відчуття і емоції не передати словами. Потім - за кулісами чекаємо особистої зустрічі. І, зізнаюся, приємно знову побачити знайоме обличчя, добрі очі і фразу: "А я вас пам'ятаю!" З часу першої зустрічі минуло 8 місяців і матушка Катерина з помітним животиком потихеньку підходить до нашого гостя - 9-й місяць, в очікуванні хлопчика. Збоку виглядало досить кумедно - матушка щось говорить о.Олександру, емоційно жестикулюючи і показуючи на власний животик, на що отець лише скромно відповідає: "Я тут ні до чого". А ми, друзі, вже до цього часу не раз встигли згадати "київське благословення" і такі швидкі "наслідки". І тут така зустріч!

Який сенс у цій публікації? Нічого не буває просто так, особливо якщо робиш це з думкою про Бога. Жодна зустріч не минає даремно, жодне сказане слово має сенс - в цьому ми переконалися на власному досвіді. А насправді нічого складного - просто ділитися тим, що маєш, даруючи людям радість і тим самим примушуючи їх переконатися, що в світі все-таки більше добра і йде воно лише від істинного Бога. Отець Олександр не злякався цієї відповідальності - зробити крок назустріч людям, витримати хвилі критики і вагу слави людської, але нести те добре і світле - Боже - так, щоб навіть невіруюча людина змогла щось для себе взяти, задуматись, переосмислити.

За це б хотілося подякувати отцю Олександру, але...краще, ніж це зробить Бог, ніхто не в змозі. Я ж лише побажаю Божої благодаті і помочі на кожен день - продовжувати цю нелегку, але благородну місію. І знайте отче, що на службах в храмах Єлисаветграду перед Престолами згадують і Ваше ім'я... Дасть Бог, ще зустрінемося!

Чи справді нам не вистачає часу?

І знову все спочатку... Це я про свій блог, матеріалів для якого з часу останнього запису накопичилося і в голові, і в чорновиках. Кожен день - особливий, несе свої турботи і несподіванки, і все частіше промовляєш фразу "Немає часу...". Так виправдовуєшся перед собою, рідними, близькими і ближніми...І дійсно, кого не спитай - у всіх "не вистачає часу" - щоб провести час з друзями, поїхати на інший край міста, аби побачити старих знайомих чи просто пройтися засніженим полем, лісом... Нам не вистачає часу на живе спілкування, ми давно забули, що таке писати листи - справжні, у конвертах, на який потім ставлять поштовий штамп, а потім на який чекають тижнями...У нас інколи не вистачає часу, аби затриматися на хвилину, поглянути у такі рідні, до болю знайомі очі і сказати всього 3 слова, які здатні перетворити найзимовіший день у найсонячніший літній. Навіть сьогодні, коли святкують день св. Валентина, або, правильніше сказати, День закоханих, оскільки свято не є власне православним - ми обмежуємося кулькою у вигляді сердечка чи смайликом у мессенджері. Я не сприймаю це свято як день пам'яті мученика Валентина - за православним календарем його пам'ять згадується у серпні. А Днем закоханих, точніше - Днем сім'ї, вірності та любові, є день пам'яті князів Петра та Февронії, 8 липня. Але чому не сприйняти цю дату як ще один привід нагадати близьким людям - і не лише "половинці", як вони нам близькі і як ми  їх ЛЮБИМО? Сказати теплі слова - це менше хвилини. Подарувати посмішку і погляд - одна мить. Але ми поспішаємо, відводимо погляд і надто рідко усміхаємося... В чому ж причина? Навіть якщо слідувати теорії, що у добі, якщо порівнювати з плином часу за часів Христа, не 24 години, а лише 16 - кілька хвилин на день можна приділити для теплих слів - ближнім, рідним і зовсім незнайомим, які зустрічаються нам по життю. Ранком варто вийти з будинку з посмішкою - і мінімум десять людей, з якими можна зустрітися по дорозі на роботу/навчання/у справах отримають свою порцію заряду позитиву. А хтось одразу ж і віддячить - посмішкою у відповідь. Прості речі, дрібниці, але з них складається життя. І не обов'язково чекати 14 лютого, 8 липня чи дня Валентина у серпні - любити потрібно кожного дня. І найсправжніша любов - то не тільки посмішки і слова, а таємна молитва за тих, хто поруч -був, є чи буде.Ні, я не засуджую нікого, адже у самої часто "немає часу". Та з власного досвіду скажу, що не просто молитва, але й добра думка про людину має своє значення. І справи теж починаються з думок. Сьогодні варто хоч на мить згадати людину, яка колись просто простягнула руку допомоги чи розділила каву за душевною розмовою, а завтра вже з'явиться час подзвонити чи написати  їй, або ж згадати, стоячи перед Святим Образом у святковому храмі.
Життя коротке, тож маємо використати цей час з максимальною користю для себе - на ЛЮБОВ до інших!